Ви знаходитесь: Головна » Україна - Я - Україна » Книга
Субота, 24 черв. 2017
(13 , середнє 4.46 з 5)
e-mail Друк PDF

Всеукраїнський рух

"Україна - Я - Україна"

Збірка до 200-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка «Над летою...»

nadletoju

«Ти читай багато, друже,
Мудрого й дурного,
Про минуле і сучасне,
Про свого й чужого.
Більше знаєш – менший воріг
Ось, у чому сила,
Ти щасливий, твої діти
І твоя країна»

Група «Браття»

«І день іде, і ніч іде.
І голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки!»

(І день іде, і ніч іде)

Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас, –
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,
А я – тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу…
Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.

(1839, С.-Петербург)

Думи мої, думи мої,
Ви не одинокі,
Таких, як ви, вже мільйони,
Вода камінь точить.
Тепер вас уже мільйони –
То велика сила,
Ви здобули Незалежність –
Радіють могили.
Ви здобули волю й славу –
То велика справа,
Тільки ви не зупиняйтесь,
Гуртуйтесь, так треба.
Прошу вас не зупинятись,
Почивать на лаврах
Не прийдеться, мої діти,
Нажаль, така правда.
Не прийдеться вам, рідненькі,
Лягти, віддихнути,
Бо утримать Незалежність,
Важче, чим здобути.
Утримати і зміцнювать –
Святеє веління,
Ради предків, ради себе
І свого насіння.
Не спав воріг, не спить й зараз,
Та й не буде спати,
Мало все, йому нейметься,
Ще хоче зиск мати.
Хоче він нас розсварити,
Й володарювати,
Не так сталось, як гадалось,
Не йде брат на брата.
Не так сталось, як гадалось,
Прокинулись гени,
Ми згадали буття своє,
Велесову, Веди.
Ми згадали й не забудем,
Ось, для чого думи,
Не пропала, не пропаде
Правда і так буде.


(2014, Київ)

«Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть...»

(І мертвим, і живим, і ненарожденним землякаммоїм моїм
в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє)

На розпутті кобзар сидить
Та на кобзі грає,
Кругом хлопці та дівчата,
Як мак процвітає.
Грає кобзар, виспівує,
Вимовля словами,
Як москалі, орда, ляхи
Бились з козаками,
Встає хмара з-за Лиману,
А другая з поля,
Зажурилась Україна –
Така її доля!
Зажурилась, заплакала,
Як мала дитина.
Ніхто її не рятує…
Козачество гине,
Гине слава, батьківщина,
Немає де дітись.
Виростають нехрещені
Козацькії діти,
Мовчать гори, грає море,
Могили сумують,
А над дітьми козацькими
Поганці панують.
Обізвався Наливайко –
Не стало кравчини!
Обізвавсь козак Павлюга –
За нею полинув!
Обізвавсь Тарас Трясило
Віру рятувати,
Обізвався, орел сизий,
Та й дав ляхам знати!

(1838, С.-Петербург)

Пам’ятайте Наливайка,
Павлюгу, Трясилу,
Всіх героїв, що лягли за
Нашу Батьківщину.
Така пам`ять дає силу,
Віру, честь і волю
І не бійтеся нічого –
Я за вами стою.
Ні арешти, ні цензура,
Дум не зупинили,
Кати–недруги пропали,
Зникли їх могили.
А от,
Дякуючи вам, щороку,
Раз, і два, і тричі
Йдуть до мене можновладці,
Кладуть вінки, квіти.
Ні один горе–правитель,
Ні йго посіпаки
Не збороли ще народу
Вольного, о–таке!

(2014, Київ)

«Поки живе надія в хаті,
Нехай живе, не виганяй»

(Варнак)

То не вітер, то не буйний,
Що дуба ламає,
То не лихо, то не тяжке,
Що мати вмирає;
Не сироти малі діти,
Що неньку сховали –
Їм зосталась добра слава,
Могила зосталась.
А тому, тому на світі,
Що йому зосталось,
Кого батько і не бачив,
Мати одцуралась?
Ішов кобзар до Києва
Та сів спочивати;
Торбинками обвішаний
Його повожатий,
Мале дитя, коло його
На сонці куняє,
А тим часом старий кобзар
Ісуса співає.
Їде шляхом до Києва
Берлин шестернею.
А в берлині господиня
З паном і сем’єю.
Опинився против старців –
Курява лягає.
Побіг Івась, бо з віконця
Рукою махає.
Дає гроші Івасеві,
Дивується пані.
А пан глянув… Одвернувся…
Пізнав, препоганий,
Пізнав тії карі очі,
Чорні бровенята…
Пізнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.
Пита пані, як зоветься?
«Івась». – «Какой милый!»
Берлин рушив, а Івася
Курява покрила...

(1838, С.-Петербург)

Час минає, а на дворі
Та ж сама картина...
Лицемірство процвітає,
Плаче сиротина.
Це брати ваші і сестри,
Нащо ви так з ними?
Нерозумних направляйте,
Також юродивих.
Якщо ви старшії стали,
Гетьмани, старшини,
Тоді Бог і вас спитає
За кожну дитину.
Ніщо в світі не зникає –
Повивчай науку:
За добро – добро отримай,
А за кривду – муку.
Я, добра хотів ВКРАЇНІ
Та її народу,
Так і сталось, майже вільні –
Ось, вам нагорода.
Попрацюйте і ви славно,
Враз душа розквітне,
Не ганьбити –
Славить будуть тут і потім
Свої й чужі діти.

(2014, Київ)

«Любилася, кохалася,
А серденько мліло,
Воно чуло, недоленьку,
А сказать – не вміло...»

(Тополя)

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів...
В таку добу під горою,
Біля того гаю,
Що чорніє над водою,
Щось біле блукає.
Не русалонька блукає –
То дівчина ходить,
Й сама не зна (бо причинна),
Що такеє робить.
Виглядає…
Козаченька молодого,
Що торік покинув.
Обіщався вернутися,
Та, мабуть, і згинув!
Ото ж тая дівчинонька,
Що сонна блудила:
Отаку-то їй причину
Ворожка зробила!
На самий верх на гіллячці
Стала… в серце коле!
Подивилась на всі боки
Та й лізе додолу.
Кругом дуба русалоньки
Мовчки дожидали;
Взяли її, сердешную,
Та й залоскотали.
А тим часом із діброви
Козак виїзжає;
Під ним коник вороненький
Насилу ступає.
«Ось і дуб той кучерявий…
Вона! Боже милий!
Бач, заснула виглядавши,
Моя сизокрила!»
Кинув коня та до неї:
«Боже ти мій, боже!»
Кличе її та цілує…
Ні, вже не поможе!
«За що ж вони розлучили
Мене із тобою?»
Зареготавсь, розігнався –
Та в дуб головою!
Насипали край дороги
Дві могили в житі.
Нема кому запитати,
За що їх убито?

(1837, С.-Петербург)

Один змусив розлучитись,
Друга обманула.
Замість діточок ростити –
Взяли і заснули.
Не ламай чужої долі,
Не ріж по живому,
Те, що собі не бажаєш –
Не роби нікому.

(2014, Київ)

«Хто зневажає рідний край,
той серцем немощний каліка»

(Афоризм)

«Куди ти йдеш, не спитавшись?
На кого покинув
Батька, неньку старенькую,
Молоду дівчину?
На чужині не ті люди,
Тяжко з ними жити!
Ні з ким буде поплакати,
Ні поговорити».
Сидить козак на тім боці, –
Грає синє море.
Думав, доля зустрінеться, –
Спіткалося горе.
А журавлі летять собі
Додому ключами.
Плаче козак – шляхи биті
Заросли тернами.

(1838, С.-Петербург)

Коли землі не було свої,
Коли ми були батраки,
Шукати долю в чужім полі,
Прийшлося, сестри і брати.
Тепер чому? – не розумію,
Покинувши своїх дітей,
Ви рветесь правдою й неправдой,
Світ за очі – дітей очей.
Та копійчинка не вартує,
Каліцтва серця і душі,
Дитинки вашої. О люди!
Хто змусив вас? Де палачі?
Де ті керманичі пузаті?
Невже не жаль їм цих дітей?
Що при живих батьках зростають
Сирітками серед людей.
Подумай, братчику й сестричко!
Вертайтесь до своїх дітей,
До матінки, землі своєї,
Бо втратиш їх, її й себе.

(2014, Київ)

«Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова»

(Титарівна)

Праведная душе! прийми мою мову
Не мудру, та щиру – прийми, привітай.
Не кинь сиротою, як кинув діброви,
Прилини до мене хоть на одно слово
Та про Україну мені заспівай.
Прилинь, сизий орле, бо я одинокий
Сирота на світі, в чужому краю.
Дивлюся на море широке, глибоке.
Поплив би на той бік – човна не дають.
Прилинь,
Нехай усміхнеться серце на чужині,
Хоть раз усміхнеться, дивлячись, як ти
Всю славу козацьку за словом єдиним
Переніс в убогу хату сироти.
Все сумує, – тільки слава
Сонцем засіяла.
Не вмре кобзар, бо навіки
Його привітала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

(1838, С.-Петербург)

Котляревському на пам’ять,
Нам усім на згадку.
За проложену в майбутнє
Всім минулим кладку.

(2014, Київ)

«Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою»

(Доля)

Cпівай же їм, мій голубе,
Про Січ, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.
Про старину, про те диво,
Що було, минуло…
Утни, батьку, щоб нехотя
На весь світ почули,
Що діялось в Україні,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всім світі стала!
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить…
Тілько ворог, що сміється…
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине –
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово.

(1839, С.-Петербург)

Хоч й чорнилом, та всі світлі,
Думи Основ’яненку,
На папері оживають,
Бачу зорю ясненьку.

(2014, Київ)

«За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матір попроси,
То оддасте»

(П. С.)

Вітер віє-повіває,
По полю гуляє.
На могилі кобзар сидить
Та на кобзі грає.
Добре єси, мій кобзарю,
Добре, батьку, робиш,
Що співати, розмовляти
На могилу ходиш!
Ходи собі, мій голубе,
Поки не заснуло
Твоє серце, та виспівуй,
Щоб люди не чули.
А щоб тебе не цурались,
Потурай Їм, брате!
Скачи, враже, як пан каже:
На те він багатий.

(1839, С.-Петербург)

Перебендя – балакун,
Вередун і клоун,
Для простих людей, убогих
Із збіднілим словом.
Їм дай хліба, веселощів –
І життя вдалося,
Без претензії на краще:
Так вже повелося.
Але є багаті люди
Словом і думками,
Перебендя для таких –
Мудрість і повага.
Все розумнеє і цінне,
Людяне, важливе
Донесе, навчить – ти тільки
Слухай, що є сили.
Не тягнися за форматом,
Модою – все плинне.
Їх придумали для тебе,
Душа твоя гине.
До святинь тягнися, друже,
Культури, звичаїв
Свого роду – він прекрасний,
Як дерева в гаї.

(2014, Київ)

«Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих... Возвеличу
Малих отих рабів німих!
І на сторожі коло їх
Поставлю Слово»

(Подражаніє 11 псалму)

Бандуристе, орле сизий,
Добре тобі, брате,
Маєш крила, маєш силу,
Є коли літати.
Тепер летиш в Україну,
Тебе виглядають.
Там могили з буйним вітром
В степу розмовляють,
Полетів би за тобою,
Але крил немає,
Поділився б я думками,
Та хто привітає,
Полетів би, послухав би,
Заплакав би з ними.
Та ба, доля приборкала,
Меж людьми чужими.

(1840, С.-Петербург)

А тим часом…
Нехай крила виростають,
Мужні та міцнії,
Нехай думи проростають
Великі й правдиві.
Коли крил вже не зламати,
Дум не зупинити –
Тоді будем разом, браття,
Лихо й зло палити.

(2014, Київ)

«Світе ясний! Світе тихий!
Світе вольний, несповитий!
За що ж тебе, світе-брате,
В своїй добрій, теплій хаті
Оковано, омурано
(Премудрого одурено)»

(Світе ясний! Світе тихий!)

Ой діброво – темний гаю!
Тебе одягає Тричі на рік...
Багатого Собі батька маєш.
Раз укриє тебе рясно
Зеленим покровом —
Аж сам собі дивується
На свою діброву...
Надивившись на доненьку
Любу, молодую,
Возьме її та й огорне
В ризу золотую
І сповиє дорогою
Білою габою – Т
а й спать ляже, втомившися
Турб?ю такою.

(1860, С.-Петербург)

Світи? Боже, світи? ясний,
Тільки іздалека,
Не давайся нам у руки,
Дивись на нас зверху.
Дав чим дихать і що пити,
Дав по чім ходити,
Дав сто вір, щоб було добре
Жити й не тужити.
Все нам дав – не треба було
Давать грошенята,
Владу й славу отим дурням
Не треба давати.
Забери у них, благаєм!
Або дай розу?му,
Ненаситним, хитрим, алчним,
Мудрість дай і думу.

(2014, Київ)

«А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли»

(Молитва)

Мій Боже милий, знову лихо!..
Було так любо, було тихо;
Ми заходились розкувать
Своїм невольникам кайдани.
Аж гульк!.. Ізнову потекла
Мужицька кров! Кати вінчанні,
Мов пси голодні за маслак,
Гризуться знову.

(1859, С.-Петербург)

Гризітеся, чубітеся –
Дамо вам неправду,
Ложним шляхом поведемо,
Сховаємо правду.
А по-добру, по-здорову
Не хочете гризтись,
Заставимо через війну
З таким самим битись.
Будем плута виплітати,
З вечора до ранку,
Сонце зійде – ми притихнем,
Й далі до світанку.
Нема виходу іного –
Страх й нажива гонить:
Мусим рибку в мутній ловить,
В чистій – не виходить.
Бо, як взнаєте ви правду –
Нам нездобрувати,
За діла наші лихії
Будете карати.

(2014, Київ)

«І ніхто не бачив,
Що мала дитина у куточку плаче.
Спасибі, дідусю, що ти заховав
В голові столітній ту славу козачу:
Я її онукам тепер розказав»

Із-за лісу, з-за туману,
Місяць випливає,
Червоніє, круглолиций,
Горить, а не сяє,
Неначе зна, що не треба
Людям його світу,
Що пожари Україну
Нагріють, освітять.
«Задзвонили, задзвонили!» –
Пішла луна, дяк співа,
Громада – ніби нежива,
Попи з кропилами пішли;
За ними корогви несли,
«Не плачте, братія: за нас
І душі праведних, і сила
Архістратига Михаїла.
Не за горами кари час.»
Минають дні, минає літо,
А Україна, знай, горить;
По селах голі плачуть діти –
Батьків немає. Шелестить
Пожовкле листя по діброві;
Гуляють хмари; сонце спить;
Нігде не чуть людської мови;
Не спинила хуртовина
Пекельної кари:
Ляхи мерзли, а козаки
Грілись на пожарі.
Не спинила й весна крові,
Ні злості людської.
Тяжко глянуть; а згадаєм –
Так було і в Трої.
Так і буде...
Гайдамаки Гуляють, карають;
Де проїдуть – земля горить,
Кров’ю підпливає.
Отаке-то було лихо
По всій Україні!
Гірше пекла… А за віщо,
За що люде гинуть?
Того ж батька, такі ж діти, –
Жити б та брататься.
Ні, не вміли, не хотіли,
Треба роз’єднаться!
Треба крові, брата крові,
Бо заздро, що в брата
Є в коморі і надворі,
І весело в хаті!
«Уб’єм брата! спалим хату!» –
Сказали, і сталось –
Все б, здається; ні, на кару
Сироти остались.
В сльозах росли, та й виросли;
Замучені руки
Розв’язались – і кров за кров,
І муки за муки!
Болить серце, як згадаєш:
Старих слов’ян діти
Впились кров’ю.
А хто винен?
Ксьондзи, єзуїти.

(1841, С.-Петербург)

Закрутили фарисеї…
Ви і вас карали
І завзято це робили,
Бо правди не знали.
Де вороги і ті, справжні,
Що із вас сміються,
З оманутих, з отих гордих,
Що за образ б’ються.
Вам голови задурили
Різнимим богами,
Собі блуд, вино, розкоші,
А вас – батогами.
Бог єдиний всім потрібен,
А війна – нікому.
Бог – це правда, душа й серце.
Бог в тобі самому.

(2014, Київ)

«Пшениця, жито
На добрім сіялись лану,
А люде так собі пожнуть
І скажуть: «Десь його убито,
Сердешного, на чужині...»
О горе, горенько мені!»

(Якби з ким сісти хліба з’їсти)

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими
І, неоплаканий своїми,
В неволі плачучи умру
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі.
І не пом`яне батько з сином,
Не скаже синові: «Молись,
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись».
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, неоднаково мені.

(1847, С.-Петербург)

Тому й писав, горів, хотів
Залишити сліди із слів,
Усе віддав, всі свої сили,
Щоб батько научав би сина,
Щоб той в тяжку-страшну годину,
Молитву-клятву без зупину
На вірність неньці промовляв,
Щоб воріг чув і відступав
«Той, хто хоч капельку себе,
До мої смерті прикладе,
Той буде у вогні горіть,
І це не дасть спокійно жить
Усім поганцям з його племя,
Бо наша правда – так як время,
Усе розставить, не одурить,
Усім своє дасть, всіх розсудить!»

(2014, Київ)

Не «Скільки житиму?»
– хіба у цьому суть,
А «Як?»
– пита людина кожна,
Бо «Скільки?»
– всі до смерті доживуть,
А «Як?»
– і після неї можна.

Група «Браття»

Додати коментар

Щоб відобразити особистий аватар, реєструйтеся на сайті gravatar.com

МУЗИЧНЕ СУПРОВОДЖЕННЯ

ВІДВІДУВАЧІВ НА САЙТІ

На даний момент 383 гостей і 7 користувачів на сайті